Справжня ціна хутра норок: історія одного розслідувача

Не так давно ми здобули грандіозну перемогу – наприкінці вересня польський Сейм (нижня палата парламенту) провів історичну нараду з питань правового захисту тварин у Польщі. Це стосувалося так званої «п'ятірки для тварин»: запропонованого законопроєкту з певними ключовими змінами до закону про захист тварин. Депутати проголосували за поправку, яка передбачає, серед іншого, заборону розведення тварин на хутро. Не потрібно навіть пояснювати, яке велике значення це має для добробуту тварин. 

Поштовхом до проведення цієї наради, останньою краплею, однозначно стала діяльність зоозахисних організацій, спрямована на висвітлення жорстокої правди про реалії на хутрових фермах. Аби якнайглибше зрозуміти всю суть цього кривавого бізнесу, молодий активіст «Відкритих кліток», Євген, наважився побачити ці жорстокі реалії зсередини й влаштувався працювати на одну з польських хутрових ферм. Вона розташована в Ґуречках (Великопольське воєводство), що належить Войцеху Войчеку, брату Щепана Войчека, головного лобіста хутряної промисловості, який виступав проти заборони вирощування тварин на хутро в Польщі протягом багатьох років.

Євген, молодий активіст "Відкритих кліток"


Згідно з реєстром Головної ветеринарної інспекції (далі - GIW), сім'я Войчек володіє 56 з 476 господарств, що діють сьогодні на всій території Польщі. Кількість ферм у Польщі та тих, що належать самим Войчекам, насправді значно менша. Величезна ферма в Ґуречках, задокументована в ході нашого розслідування, занесена до реєстру GIW, як 33 ферми. Це, звичайно, штучний поділ, оскільки насправді це один об’єкт, розташований на одній території, оточений загальним парканом.

Але давайте спочатку поговоримо про нашого відважного Євгена, який і відзняв шокуючі кадри з норкової ферми. Євгену 32 роки, він мешканець української столиці. Хлопець займається бразильським джиу-джитсу понад 3 роки, бере участь у змаганнях. Зовні брутальний спортсмен, який, окрім джиу-джитсу, захоплюється спортом загалом та різними бойовими мистецтвами, Євген - волонтер зоозахисних організацій, людина добра та співчутлива. Вміло поєднуючи спортивне хобі та поклик серця, він -  амбасадор проєкту «Світла Сторони Сили». Цей проєкт створений для того, аби остаточно довести, що бути успішним спортсменом можна й без споживання продуктів тваринного походження. Він просто руйнує стереотипи довкола веганства та спорту!
Євген спершу долучався до різних акцій, зокрема протестів та різноманітних проєктів


До веганства та захисту тварин Євген прийшов завдяки друзям. Спілкування з ними надихнуло хлопця стати спершу вегетаріанцем (з 2014 року), а згодом, у 2018 році  – зареєструватись на Веган Челендж. Веган Челендж посприяв прийняттю Євгеном дуже важливого для нього рішення – перейти на повністю рослинний раціон. І ось уже тривалий час хлопець веганить.

Перед тим, як приєднатися до «Відкритих кліток», майбутній волонтер досить тривалий час спостерігав за їхньою діяльністю. Тоді почав долучатися до різних акцій, зокрема протестів та різноманітних проєктів. 

На такий неймовірно хоробрий крок – розслідування – Євгена надихнула любов до тварин. Хлопець шукав можливості допомогти їм. Саме тоді він дізнався про те, що «Відкриті клітки" шукають сміливця, який би наважився пройти через хутрове пекло, й пролити світло на те, що відбувається за високим парканом. Євген наважився спробувати. 

Над розслідуванням працювала велика команда людей: як із Польщі, так і з України. На жаль, багато друзів Євгена навіть і не знали, де він, тож не могли підтримати. Попри це, він постійно був на зв’язку з куратором, і ця підтримка була однією з речей, що допомогли Євгенові не зламатися та довести розслідування до переможного кінця.

Дні минали однаково. Робота за будь-яких умов починалася о 6-ій ранку. Прийти потрібно було трохи заздалегідь – керівники розповідали про те, що потрібно зробити. Хвалили когось вони рідко, частіше – сварили.

У таких умовах утримують норок


Зранку 3-4 години йшли на годування норок. Далі працівники виконували різну роботу: щеплення, переселення та інше. Робота не була надто важкою у фізичному плані, але було дуже складно психологічно. Робота щодня, щотижня була однаковою, постійно те саме, знову і знову. Монотонна робота закінчувалася щовечора і щоранку починалася знову. Часом у хлопця з’являлося відчуття, що він божеволіє.

Аби втертися в довіру та не викликати до себе підозр з боку працівників, Євгену потрібно було вжитися в роль звичайного працівника хутрової ферми. Розслідувачу доводилося боротися з собою та навіть їсти м’ясо, аби не виходити з образу!

Певна річ, більшість людей  влаштовуються на таку роботу не від солодкого життя. Часто вони  недостатньо заробляють на батьківщині, а тому змушені шукати можливостей за кордоном. Люди телефонують у спеціальні агенства, які пропонують їм схожі вакансії: птахоферми, ферми з хутровими тваринами тощо. Зазвичай, люди вже не хочуть самостійно шукати інші варіанти роботи, тож погоджуються на такі пропозиції. Нерідко трапляється так, що люди, вже знаючи певне місце роботи та умови праці, із року в рік повертаються саме туди 5-6 років поспіль! 

Щоб відзняти достатню кількість відеоматеріалу, Євген мусив оволодіти навичками прихованої зйомки, адже якби на фермі дізналися про справжню мету активіста, йому було б непереливки. Свою камеру хлопець зазвичай ховав під одягом. Справжньою проблемою стала складність у використанні – важко було вловити саме той момент, який хотілося показати. Часто, передивляючись відзнятий матеріал, Євген бачив, що камера замість того, що потрібно, знімала дах чи ноги. І все доводилось знімати спочатку, знову наражаючи себе на небезпеку.

Перед початком зйомки на телефон він завжди перевіряв, чи є хтось поруч. Часом хлопець неабияк ризикував, знімаючи навіть тоді, коли хтось з працівників був неподалік. Одного разу Євген таки попався на гарячому. На щастя, вдалося викрутитися, пояснивши, що відео – для друзів, щоб пояснити, як і з чим він працює.

Активіст не боявся за своє життя. Він не боявся, що його просто виженуть посеред ночі. Страх у нього був лише один – не встигнути відзняти достатньо матеріалу. Тоді б усі зусилля виявились марними.

Трошки полегшило роботу сміливця те, що хутровики були надто впевнені у своїй безкарності, тому на новій фермі, де він працював, не було жодних камер і наглядачів – лише паркани та ворота. Щоправда, на старішій фермі, розташованій поруч, були й охоронець, і камери по всьому периметру території. 

Морально важкою була вся робота, яку доводилось там виконувати. Але деякі моменти змушували навіть Євгена, мужнього бойового хлопця, плакати й писати своєму куратору: «Чувак, приїжджай і забери мене… Я більше не можу». У нього часом з’являлося бажання все кинути й просто повернутися додому, але, завдяки підтримці команди, він зміг це перебороти.

Одним із таких моментів було розселення норок. Необхідно було розлучати сім’ю: залишити дорослу самку із самцем, а дитинчат переселити по кілька осіб на клітку. Малі норки втікали від працівників, кусалися, захищаючись від загрози. Мама-норка дуже переживала та боялася, намагалася їх врятувати, тому також, із розпачу, ставала агресивною. Дехто з працівників проводив паралель із тим, як органи опіки забирають дітей із неблагополучних сімей, розлучаючи їх із родиною. І цей розпач, цю драму доводилося бачити постійно. Клітка за кліткою, барак за бараком… Думки про це просто не виходили з голови та ще більше ятрили душу.
Переселення дитинчат в окремі клітки – справжня трагедія


Непростим процесом також була вакцинація. У норок є два етапи вакцинації: вперше тварин щеплять у віці 2-3 місяців, а вдруге – у підлітковому віці. Малюки норок є неймовірно милими звірятами – у них ще немає гострих, як лезо, зубів і природної агресії, помноженої на гіркий досвід пекельного життя на фермі. Часом доводилося заганяти в них голку, коли вони обіймали великий чи вказівний палець працівника. Підліткам робити щеплення було важче – вони вже мали й ті гострі зуби, і агресію, і м’язи. Це вже сильні та спритні тварини, яких можна було втримати лише обома руками.

Готуючись до свого непростого завдання, Євген передивлявся чимало відео про життя тварин на хутрових фермах, але він зовсім не був готовий до того, що побачив на власні очі. Ферму без жодних перебільшень можна назвати «концтабором для тварин». 

Дикі тварини живуть у тісних клітках у постійному стресі. Коли заходить людина, у них починається паніка і, намагаючись якось себе заспокоїти, вони кусають сусідню норку. Взагалі серед норок виявляються сильніші й слабші. Перші з яких постійно кусають других. Їх криваві рани просто не встигають загоюватися. Інші норки часто розривають такі рани до кісток. Норки, які живуть поруч, можуть просто повністю з’їсти своїх покалічених сусідів  – із нутрощами, кістками, шкірою, хутром. 

Рани норок посипають так званою пудрою – це єдина ветеринарна допомога, яка їм надається. Раніше рани ще обробляли спреєм-антисептиком, але з метою економії від цього відмовилися. Пудра через годину просто осипається з тварин і рани починають знову кровоточити. Це майже зовсім не допомагає. А постійно присипати пудрою норок нікому. На фермі був чоловік, який не мав медичної освіти, але «шпиталь» (барак, куди зносили хворих тварин) був на його відповідальності. Проте він фізично не встигав доглядати за усіма тваринами, що цього потребували. Він часто залишався після роботи й допомагав хворим тваринам. Певна річ, йому за це не доплачували. Іноді Євген залишався з ним і намагався зробити все, що в його силах, щоб полегшити страждання цих тварин.

Норок годували якимось кормом. Точного його складу, на жаль, встановити  не вдалося, але Євген розглядав його безліч разів. У цій їжі було багато невеликих довгих гострих курячих кісток. Інколи вони  застрягали у стравоході норки й тварина конала в муках. Також немало тварин помирали від харчового отруєння. 

Ставлення працівників до норок було різним. Дехто, як Євген, поводився обережно, хвилювалися за вбитих і поранених. Деяким було байдуже. Але були й такі, що агресивно реагували на самозахист норок – укуси – і могли навіть вдарити тварину. Це викликало неймовірну злість у Євгена. Таких людей хотілося  вдарити у відповідь, хотілося змусити їх відчути той біль, якого вони завдавали беззахисним норкам. Неймовірними зусиллями хлопець мусив пригнічувати в собі агресію, адже вихід із ролі означав би провал розслідування. Гнів доводилося ковтати. На щастя, відвертих садистів були одиниці. Здебільшого люди просто ставали дратівливими через незадовільні умови праці, психологічно складну монотонну роботу, невисоку зарплатню та нестачу сну. Спати працівникам доводилося приблизно по 5 годин, іноді – менше. 

Жорстокість працівники проявляли не лише до норок, але й до інших тварин, наприклад, котів. Вони ставали жертвами людського насилля, бо просто вешталися під ногами. Як же Євгену хотілося заступитися за слабких тварин і тут же, на місці, покарати кривдника! Та доводилося тримати себе в руках – він не міг залишити незакінчену справу, не давши тваринам шансу на порятунок. 

Був випадок, коли хлопець хотів уночі повідчиняти всі клітки, звільнити тварин, а там – будь, що буде! Та, порадившись із куратором, Євген вирішив не втілювати в життя бажання серця – така ситуація мала б лише 2 варіанти розвитку: або норки знищили б тутешню екосистему (вони – мисливці, тому  винищували б диких тварин, яких можуть вполювати, та  атакували б свійських), або просто б померли з голоду, оскільки не всі з них вміють полювати – адже ні вони самі, ні їхні матері ніколи не бачили волі, бо були народжені в тісних клітках, звідки не мали шансу врятуватися.

Деяким норкам вдавалося втекти. Євген бачив їх за парканом, що оточував ферму. Утікачів ловили спеціальні команди з собаками. А взагалі, коли норка тільки виходить із клітки, вона впадає в ступор. Тварина просто не розуміє, що відбувається і не може усвідомити того, що вона вже не оточена залізними ґратами. Іноді маленькі норки, які втікали з кліток, бавилися поруч із Євгеном. Їх, звісно ж, ловили й клали назад. Інколи норки, які вже втекли з клітки й знайшли якусь схованку на фермі, самі поверталися, коли чули гучний шум від машин, які через помпу подавали корм у клітки, – у тварин  просто вже виробився умовний рефлекс, як у випадку зі собаками Павлова.

Понівечені тварини у тісній клітці


Після повернення додому у Євгена був подавлений стан, шокове потрясіння. Хлопець у перші дні після приїзду погано спав, різко прокидався і з жахом біг до вікна чи дверей. Але сьогодні, після роботи зі спеціалістом над своєю психологічною травмою, активіст почувається значно краще.

Кадри, які відзняв Євген, дійсно вплинули на суспільство. Вони потрапили в парламент Польщі й стали каталізатором розробки законопроєкту, який передбачає заборону розведення тварин для отримання хутра. 

Зараз Євген продовжує займатися зоозахисною діяльністю разом із «Відкритими клітками». Правда, тепер йому значно важче дивитися на людей у норкових шубах. 

На запитання, чи погодився б він на участь у тому розслідуванні, якби міг повернутися в минуле, хлопець, не вагаючись, відповів ствердно. Адже люди обов'язково повинні знати правду. 



Авторка статті: Вікторія Степанюк, активістка ГО «Відкриті клітки Україна»